Наш гість - учитель фізичного виховання НВК № 16 «Престиж», капітан ЗСУ, учасник АТО, командир стрілецької роти ТРО Желєзний Юрій Михайлович

Наш сьогоднішній гість, обравши шлях захисту Батьківщини від російської агресії, чітко усвідомлює, за кого він воює і заради чого наражається на небезпеку.
Він і його побратими поставили на паузу своє буденне життя і вирушили на фронт, тому що переконані: на перемогу повинні працювати всі, інакше ми її не здобудемо.
Знайомтеся, до рубрики #Обличчя_громади_Ніжина завітав учитель фізичного виховання НВК № 16 «Престиж», капітан ЗСУ, учасник АТО, командир стрілецької роти ТРО Желєзний Юрій Михайлович.

Навчався я у ЗОШ № 9 і ПТУ № 2. Після закінчення училища був призваний на строкову службу, яку проходив в Афганістані. Демобілізувавшись, вступив до Чернігівського державного педагогічного інституту на спеціальність «ДПЮ. Фізичне виховання». Працював за спеціальністю у школах № 16 і 10, ПТУ № 2, агротехнічному інституті.

Спортом я захоплювався з дитинства, тож і усім своїм вихованцям прагнув передати це усвідомлення важливості спортивних занять. Працював інструктором у Центрі туризму і краєзнавства, маю кваліфікацію спортивного судді з туризму. А коли у школі № 16 був побудований басейн, опанував новий напрям – інструктор з плавання. Заняття у басейні ми намагалися проводити на високому рівні: комплексно займалися питанням оздоровлення дітей, вели записи, запрошували на огляд лікарів. У підсумку спостерігалася дуже гарна статистика щодо виліковування сколіозу в молодших школярів. Цією ділянкою роботи я займався спільно із медичною сестрою Катериною. Ми з нею навчалися в одній школі, потім нас поєднав активний відпочинок, піші походи в гори Криму та Карпати, невдовзі ми стали колегами по роботі зі школярами у басейні, а через деякий час одружилися. Маємо сина і двох онуків.

На деякий час я облишив вчительську професію. Але коли 2018 році мені запропонували повернутися на посаду вчителя фізкультури та інструктора з плавання НВК № 16 «Престиж», я погодився, відтоді знову працюю з дітьми. Паралельно отримав кваліфікацію спортивного судді з плавання.

2014 рік. Ви учасник АТО. Що Ви скажете про той початковий період військової агресії росії?

Коли мене мобілізували, я був командиром мотострілецького взводу. Потрапив у Гончарівськ у 1-шу танкову бригаду, де перекваліфікувався на командира танка. Нас направили в зону бойових дій. Отримавши наказ, батальйон рушив на підтримку оборонців аеропорту. До них змогла прорватися лише половина колони, решті, в тому числі і нашому взводу, це не вдалося. Нас перекинули на інші позиції, тримали оборону в районі Щастя, Оріхового, Веселої Гори, Олександрівки. Воював рік, після чого мене демобілізували.

Дружина Катерина також поділилася своїми спогадами про той період.

Відсутність звֹ’язку та інформації – це найважче для рідних тих військових, котрі знаходяться у зоні бойових дій. Якщо тривалий час не чуєш рідний голос, притуплюються всі емоції, а у голові одне питання: «Де він? Що з ним?» Додатковий стрес – телефонні дзвінки з чужих номерів. У такі моменти ти застигаєш і не розумієш, як відповідати. «Алло, це Катерина? Я від Вашого чоловіка. З ним усе нормально». Повільний видих, життя потроху повертається назад... Але це ненадовго, тому що розумієш, що ця зустріч була вчора, а після того вже пройшла доба. І знову починається етап очікування дзвінка.

24 лютого 2024 року, повномасштабне вторгнення. Яким став цей день для Вашої родини?

Катерина: «Зранку Юрій пішов на прогулянку із собакою, я ще спала. Коли повернувся, ми мовчки подивилися один на одного, і він почав збиратися. Я розуміла, що він не залишиться вдома і обов’язково буде захищати країну, але ж знову все це переживати… Коли я йому пізніше сказала: «Я вже не можу це витримати, ну чому ти пішов на війну?», то він відповів: «А тому, щоб вони сюди не прийшли».

25 лютого у Юрія день народження. І у наших планах була зустріч з друзями. Тому я не розумію людей, які кажуть мені: «Він же сам захотів іти воювати». Ні, він також хотів би сидіти у родинному колі і бавитися з онуками. Але сучасні реалії не дають можливості цього робити. Мій чоловік нікого не хоче вбивати, він навіть мисливцем не був, але росіяни не залишили вибору. І якби кожен усвідомив це, то проблем із мобілізацією не було б».

Юрій: «У мене навіть не виникала думка, що у такий складний для країни час можна залишитися вдома і спостерігати за війною збоку. Я зібрав речі і пішов до військкомату. Черги були величезні, багатьох чоловіків поважного віку відразу ж відсіяли. Нас записали до лав тероборони і автобусами повезли на захист Чернігова. Не було елементарного – касок, бронежилетів, військової форми, хто у чому прийшов, так і воював. Спочатку ми вели оборону в Зеленому Гаю, потім для підсилення нас перекидали на інші ділянки – ремзавод, Новосьоловка тощо. Пишаюся тим, що ми змогли спільними зусиллями відстояти Чернігів. Неоціненний внесок у цю справу зробила 1-ша танкова бригада. Також активно допомагали місцеві мисливці, які підловлювали росіян у неочікуваних місцях і знищували їх. До літа 2022 року ми були у Чернігові, а потім на нас поклали завдання підсилення кордону Чернігівської області. І зараз на посаді командира роти я забезпечую виконання цього завдання».

Катерина: «Я дуже хочу, щоб усі військовослужбовці, а серед них мій син і чоловік, якомога швидше повернулися додому, але наблизити цей момент може лише наша спільна боротьба проти ворога. Ми просто не можемо здатися чи продатися, бо тоді зникнемо як нація і держава. Тому я не розумію чоловіків, які ховаються від мобілізації і хочуть, щоб їхні сім’ї захищав хтось інший, аби тільки не вони. Навпаки, чоловікам потрібно згуртовуватися й навчатися, як вижити і знищувати ворога.

У нас вдома часто збираються хлопці, які воювали разом з Юрієм ще у 2014 році, і у них свій світ, свої розмови. Ми не зможемо зрозуміти їх, а вони багато чого не можуть і не хочуть пояснювати нам. Це важка тема, ви самі бачите, як важко їх розговорити. Серед них багато героїв, але вони про це не хочуть говорити. Розповім лише про один факт. Під час боїв на Прилуччині навесні 2022 року екіпаж танку, командиром якого у 2014 році був Юрій, відбив у росіян танк, і зараз цей трофей виконує бойові завдання на лінії зіткнення. Юрій досі підтримує зв’язок зі своїми побратимами, і для нас дуже показово, що цьому трофейному танку вони дали його позивний «Желєзо».

На сьогодні ви обіймаєте посаду командира роти, паралельно готуєте особовий склад за стандартами НАТО. Що можете розповісти про свою роботу у цьому напрямі?

У Збройних силах України відбувається активна відмова від радянського підходу і здійснюється перехід на стандарти армії НАТО. І це не лише розмови про якісь певні наміри чи документи, особисто для мене це нова практика бою, яка дозволяє більш ефективно застосовувати свої підрозділи та більш якісно виконувати бойові завдання.

Головне завдання, яке ставиться перед командирами, – збереження боєготовності підрозділу. Цього можна досягти у разі зміни психології військових, котрі повинні навчитися мислити й ухвалювати рішення самостійно залежно від ситуації. А це скасовує відомий і найпоширеніший принцип радянської армії «Командир завжди правий».

У старій радянській армії головними є офіцери, а в оновленому українському війську ставку роблять на сержантську ланку і вчать їх бути лідерами. І це логічно, адже вони більше контактують з особовим складом і безпосередньо виконують бойові завдання. За стандартами НАТО, командир не вимагає від підлеглого лише виконання поставленої задачі. Підлеглий повинен розуміти, як саме він буде виконувати цю задачу. Тому ми прагнемо розвивати ініціативність, рішучість, уміння виконувати певні нестандартні дії, які реально застосовуються у боях. В умовах активних бойових дій бійці повинні миттєво орієнтуватися і самостійно визначати, як діяти у кожному конкретному випадку, а не чекати вказівки згори.

Усі бойові дії мають бути доведені до автоматизму багаторазовими повтореннями і тренуваннями. Тому коли в бою виникає ситуація, котра пророблялася на навчаннях, боєць не витрачає час на роздуми і діє вже автоматично за виробленими алгоритмами. Руки не повинні думати, як натискати курок і стріляти, очі мають постійно перевіряти весь сектор навколо себе на 360 градусів. І такі нібито дрібні автоматизовані навички рятують життя хлопців на передовій. У нас служать військові, які перебували у зоні бойових дій тривалий час, і вони діляться з нами своїм великим досвідом.

Згадаймо ще один відомий усім принцип: «Сам загинь, але товариша врятуй». Життя кожного воїна безцінне, і його треба берегти. Саме тому маємо іншу концепцію дій у таких ситуаціях: потрібно обмірковано підходити до порятунку товариша, щоб під час цього не загинути самому і не отримати поранення, адже такий сценарій лише зменшить шанси допомоги. Ви знаєте, як часто діють російські снайпери? Вони навмисне завдають сильних поранень нашим бійцям, а після того просто чекають на його товаришів, які прийдуть на допомогу, щоб поранити і їх. Виникає ланцюгова реакція. Тому не варто недооцінювати ворога і потрібно виважено обмірковувати свої дії на кілька кроків наперед.

Як ви розумієте, я розповів лише про незначні деталі загальних масштабних змін, які впроваджуються у ЗСУ. Це тривалий, але необхідний шлях до створення армії найвищого класу.
Наскільки складно впроваджуються такі зміни?

Змінюватися завжди важко, особливо непрофесійним військовим, які служили в армії дуже давно і мають лише радянський військовий досвід. Молодшим легше перейти на ці стандарти. Також кадрові офіцери, які вже були на пенсії, але повернулися і служать у нас, це сприймають нормально, адже це їх професія і вони готові до змін.

Мої підлеглі – військовослужбовці ТРО – пішли за покликом душі боронити рідну землю, вони не втекли углиб країни чи за кордон. Ці люди жили цивільним життям. І зараз вони повинні усвідомити: потрібно проходити навчання, щоб готуватися до безпосередніх бойових зіткнень, треба робити це якісно, адже це допоможе зберегти життя і виконати поставлене завдання.

У цьому процесі багато що залежить від командира, але ж не варто скидати відповідальність із самих підлеглих. Трапляються різні ситуації, і не дуже приємно, коли потрібно пояснювати елементарні речі чоловікам, яким уже під 50. Звісно, складно жити у постійному напруженні, у декого вже починає ламатися психіка. Але варто пам’ятати: нам не можна втрачати стійкість і надію, адже іншого виходу, крім перемоги, в нас немає.

Ви безпосередньо брали участь у трьох великих етапах війн. Як протягом життя змінювалося Ваше сприймання війни?

Перша війна – в Афганістані – пройшла наче повз мене. Я був молодий, у мене було все життя попереду, і тоді я навіть не уявляв і не думав, що мене можуть убити. «Зі мною такого просто не може статися», – такими були мої думки у 19 років.

Участь в АТО 2014 року сприймалася вже по-іншому. Я став більш виваженим, обмірковував наші дії і їх наслідки, адже усвідомлював покладену на мене відповідальність за людей і техніку. Траплялося, що вирішував сам виконувати певні завдання, аніж віддавати комусь наказ і відчувати тягар провини у разі невдачі. Стрес був постійним супутником, почав палити.

Третій етап, який розпочався 24 лютого 2022 року, – найскладніший. Спостерігаємо надзвичайно великі масштаби воєнних дій, також ворог застосовує підлі й підступні методи ведення війни. На сьогодні маю у підпорядкуванні велику кількість особового складу, усвідомлюю, що кожен має сім’ю, родичів, тому відповідаю за всіх і за все.

Хочу під кінець зауважити, що ми взяли до рук зброю, тому що не могли залишатися осторонь і дивитися, як ворог знищує рідну країну. Так, це все страшно, важкі емоції, але ж іншого шляху немає. Справжня людина понад усе ставить захист своєї Вітчизни, своє майбутнє щастя і щастя своїх дітей та онуків. Саме тому ми тут, і ми вже не відступимо, поки не здобудемо перемогу.

Желєзний Юрій Михайлович нагороджений:
- Почесним знаком від командувача військового оперативного командування «Північ» Сухопутних військ України генерал-майора Віктора Ніколюка;
- медаллю «За сумлінну працю»;
- нагрудним знаком «Срібний хрест».
24.01.2024