Сім історій донорів ніжинців і ніжинок, які віддають частинку себе для порятунку інших

Головні у цій статті – ніжинці і ніжинки, котрі не бояться ділитися своєю кров’ю з незнайомцями. Сім історій людей, які віддають частинку себе для порятунку інших.

У переддень Міжнародного дня донора ми поспілкувалися з ними, щоб почути їх мотивацію до такого кроку і думки щодо донорства.

Бережняк Віталій Михайлович, заслужений донор України

Людям потрібно робити добро – саме цим я керувався у рішенні стати донором. Кров почав здавати з 22 років. Це сталося спонтанно – потрібно було допомогти товаришеві. А потім пішло-поїхало… Мій батько – почесний донор СРСР. Він став для мене з братом гарним прикладом, і ми продовжили його справу. 

Коли здаю кров – відчуваю внутрішню радість від того, що допомагаю якійсь людині, яку навіть не знаю. Я працював у службі охорони Південно-Західної залізниці. У нас організувалася група з 13 чоловік, і ми регулярно здавали кров у Ніжині, Чернігові та Києві. У цій нашій групі я заслужений, а решта – почесні донори.

На жаль, зараз вікові обмеження вже не дозволяють мені це робити. Останній раз я здавав кров військовим у 2022 році.   

Подружжя – Олег і Світлана Качур

Кров я почав здавати у дуже молодому віці на прохання людей, які перебували у лікарні і потребували крові після операцій. Завжди відгукувався, кому потрібно було – тому і здавав.

У 2014 році я брав участь в АТО, тож знаю, наскільки потрібна кров військовим. Також до донорства долучилися дружина Світлана і донька-студентка. Вона навчається у Києві і там здає кров.

Із 2023 року кров здаю регулярно. Я працюю у ДСНС, тож чітко усвідомлюю: донорство – це можливість врятувати чиєсь життя, дати шанс на одужання постраждалим через війну.    

Мєркулова (Красуля) Ніна Петрівна, почесний донор

Ще школяркою я побачила у мами на роботі плакат, на якому було зображено молоду жінку з немовлятком на руках, краплину крові і напис: «Дякую, що врятували життя». Я розпитувала у мами, як можна стати донором, і ледве дочекалася 18-річчя, аби отримати можливість здавати кров.

Донорство для мене було звичним і природним. Це не героїзм, а норма нашого життя. Воно не завдає жодної шкоди, але рятує інших людей. Останній раз я здавала кров у 2024 році, але через вік (мені 72 роки) більше робити цього не можу. І якщо зараз, під час війни, не маєш великої можливості допомогти військовим, – здай для них кров і врятуй життя.

Подружжя  Ярослав і Вікторія Кошові

Я працюю у ДСНС. Колега, який постійно здає кров, запропонував мені теж здати кров на ЗСУ. І я після першого досвіду вирішив робити це постійно. Мене підтримала дружина і сказала, що буде ходити разом зі мною. Вікторія  педагог, зараз у декреті. Чесно скажу, коли вона вперше її здавала, то хвилювався за неї більше, ніж вона сама.

Ми з дружиною молоді і ще не встигли здати багато крові, але зупинятися не плануємо. Вона потрібна не лише військовим, але й цивільним. І ми даємо для їх порятунку те, що можемо, – свою кров.

Донорство – це не страшно, а для організму зовсім не важко. Навпаки, після здачі крові краще почуваюся, адже кров оновлюється. Взагалі не бачу жодних мінусів у донорстві. Потрібно думати не лише про себе, а й про інших людей. Тож якщо можеш – здай кров, допоможи тим, хто цього потребує.

Кузнєцова Інна Володимирівна, почесний донор

Працюю на залізниці черговою по вокзалу. Донором я стала у 2013 році –  саме тоді до нашої поліклініки приїхали брати кров фахівці з Києва. Відтоді я регулярно здаю кров і не планую зупинятися.

Нічого страшного або неприємного у цій процедурі немає. До того ж я відчуваю позитивні зміни у здоров’ї, у мене додаються сили.

Серед залізничників донорів дуже багато. І всі колеги, яким пропонуємо долучитися, йдуть і здають, ніхто не відмовляється. У наш час, коли йде війна, кров допомагає рятувати життя українців. І кожна здорова людина має долучитися до цього.      

Якименко Ірина Іванівна

Уперше кров здала брату, який потрапив в аварію. Через деякий час повернулася до донорства за порадою лікарів, адже воно позитивно впливає на здоров’я, зокрема й розріджує кров. Але важливішою для мене стала можливість допомогти одужати людям. 

Востаннє я здавала кров у травні, в день мого народження. У цій процедурі немає нічого страшного. Вона триває менше 10 хвилин, тож поки облаштувалася, із сусідкою поговорила, навколо озирнулася – вже все закінчилося.

Зараз забір крові проводять фахівці з Чернігова. Все швидко, чітко, злагоджено. Нас обов’язково пригощають чаєм з печивом, аби не було зневоднення. Ще дуже важлива для мене позитивна зміна – абсолютно безболісне взяття крові з пальця для експрес-аналізу. Тож турбота про донорів відчувається.

Війна збільшила потребу у донорах. Здають кров і мої колеги з «НіжинХліб», багато приходить хлопців з ДСНС, військових. Вважаю, що кожен має долучитися до донорства – так ви дасте іншій людині шанс на продовження життя.

Бойко Інна Володимирівна, почесний донор

Для мене важливим є усвідомлення, що моя кров комусь врятує життя. А зараз, у воєнний час, ця допомога стала ще більш потрібною. І якщо мій стан здоров’я дозволяє це зробити, я не бачу перешкод.   

Працюю оператором електрозв’язку Ніжинської дистанції сигналізації та зав’язку. У 2007 році я з дівчатами-колегами вперше здала кров, і відтоді роблю це регулярно. Мій брат-залізничник теж донор.

Таких, як я, багато. І кожен з нас хоче допомогти іншим тим, що має. Гарну справу робити – це завжди почесно, і якщо здоров’я дозволяє – до донорства треба долучатися.

Дякуємо всім, хто ділиться своєю кров’ю задля порятунку інших.