Максименко Олександр Іванович
Народився 21 січня 1979 року в місті Ніжині. У 1996 році закінчив Ніжинську загальноосвітню школу № 2. Після школи вступив до Ніжинського педагогічного інституту імені Миколи Гоголя, де навчався до 2001 року.
У житті Олександр працював у різних сферах. Певний час працював у ДОСААФ, де навчав майбутніх водіїв. Працював помбуром у «МегаполісБуд», займався ремонтними роботами та іншою роботою. Він був людиною працьовитою, відповідальною і ніколи не боявся роботи.
У 2011 році Олександр одружився. А в 2013 році у його родині народився довгоочікуваний син — найдорожчий подарунок у його житті.
Сина Олександр обожнював. Він безмежно пишався ним, адже хлопчик був дуже схожий на батька — справжня його копія. Для Олександра син був не просто дитиною, а частинкою його самого, його гордістю, його світом.
Він віддав своє життя, захищаючи Україну, свою землю, свою родину та майбутнє свого сина.
29 серпня 2026 року Олександра поховали на Алеї Слави Фрунзівського кладовища у рідному для нього Ніжині.
Він залишив по собі найдорожче — любов, спогади та частинку себе в серці свого сина.
Без тата залишився 12-річний син.
Без коханого чоловіка залишилася любляча дружина. Без сина — мама. Без брата — сестра.
Та Олександр назавжди залишиться з ними — у рисах обличчя сина, у спогадах дружини, у материнському серці, у пам'яті сестри, рідних, друзів і побратимів.
Його життя обірвалося надто рано. Але пам'ять про нього житиме доти, доки його любитимуть і пам'ятатимуть.
Вічна пам'ять та вічна слава Захиснику України — Максименку Олександру Івановичу.
Олександр був надзвичайно компанійською та відкритою людиною. Він легко знаходив спільну мову з людьми, міг завести розмову практично з будь-ким і підтримати розмову на будь-яку тему. Його знали як людину з характером — принципову, пряму, таку, що не терпіла несправедливості. Він умів відстоювати те, у що вірив, і завжди залишався собою.
Але найважливішою для нього була родина.
Для дружини він був коханим чоловіком, підтримкою та найближчою людиною. Для сина — татом, якого неможливо замінити. Для мами — сином, якого вона любитиме все своє життя. Для сестри — рідним братом, біль від втрати якого назавжди залишиться в її серці.
Навесні 2026 року Олександр став на захист України. Він служив у складі 36-ї окремої бригади морської піхоти на посаді матроса.
18 червня 2026 року, під час виконання бойового завдання, Олександр отримав поранення, несумісні з життям, унаслідок артилерійського обстрілу противника.
6°C